Сказка Лялечка і Мацько
Читать сказки онлайн / Украинские народные сказки
Розділ 12
де Мацько знайомиться з котом, поволі перетворюється знов на лиса
Прокинувшись, лис із жахом усвідомив, ідо проспав, таким чином, опинившись у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалося, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Що б ото курям в лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, а волохата істота чхнула й почала продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
— Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
— Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
— Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
— Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну… Я б не покладався на того жахливого малого.
— Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
— Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
— І що ти зробив?
— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
— А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.
— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
— Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
— Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
— Кущик. А до того був лисом.
— Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…
— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
— Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
— У господаря? О боже! Я пропав!
— Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло й почало вилизувати біленьку лапку.
— Ну, мені час снідати.
— А що ти будеш снідати? — спитав лис.
— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
— А миші тут на горищі є?
— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
— Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу… Одна, друга… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
— Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.
— Миші, — зітхнув він. — Як би їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видалися йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерцю, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок… Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту та чекати, доки люди зроблять на нього облаву!
І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
— Сонце все-таки зійде!
— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
— Я тут.
— Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене
— Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
— Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
— мене руки, лисику, — захихотів малий.
— Хай будуть руки.
— Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце… аце… Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.
— Давай сюди! — зрадів лис.
— Я боюся лізти! Ще впаду…
— Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз… Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
— А тепер маж мене своїм аце-аце.
— Ацетоном! — згадав Лялечка.
— Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
— А не мало буде? — засумнівався лис.
— Я ще принесу.
— То маж
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
— О, диви, пускає!
— Три, прошу тебе!
— У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
— Ой, пече! — зойкнув лис.
— Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
— Перепочинь, — змилувався лис.
— Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і зїа
— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя ліама дуже не любить, коли я брешу.
— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — всі вірять. От я Сороку… теє… загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзьобнула мене у ніс… Може, у вас, людей, не так…
— Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку… Але бачу, що нікуди вони зі лшою не підуть.
— Не журися! сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
— Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
— Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
— Не розказуй, лисику!
— Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
— Лисику, а скільки тобі років?
— Маєш на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
— А я навесні народився. Мені п’ять років.
— П’ять весен, значить…
— Усі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
— Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
— Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
— Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
— Ой, пече!
— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
— Я ж казав…
— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
— Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
— Чесне слово?
— Чесне.
— Лисику, ацетон вже закінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
— А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
— Ага.
— То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
— Ой, не злізу!
— Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
— Боюся!
— А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
— А баба?
— Уяви, що баба пішла ловити рибу!
— Ха-ха! А дідо?
— А ти уяви, що дідо поїхав на море!
— То що, я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
— Ага.
— А ти?
— А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
— Тихше, тихше, — зупинив його Мацько.
— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
— Ні-ні!..
Розділ 13
який ми пропускаємо
Розділ 14
у якому новини знаходять Мацька на сільскому горищі
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорли Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, Що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко Добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайщ і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялька дуже радий мати такого товариша… Але стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися в лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.
Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у всій красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит та цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.
Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.
— Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.
— Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.
— Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.
Дід збирався косити й покликав Лялечку. Мацька це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон ніяк не приходив. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то, напевно, задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося, а кури вмощувалися на сідалі. їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.
Мацько чи спав, чи тільки йому здавалося, ніби він спить. Надворі вже споночіло, падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «На добраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння й тихий голос:
— Мацьку, агов, ти тут?
Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:
— Тут я, Грицю, тут!
— Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!
Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:
— Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс і жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати й через мотузку стрибати.
— Ні, а що? — похолов лис.
— Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Грицько загнувся, бо не знайшов належного слова.
— Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.
— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. А совісті й краплини нема…
— Що ти мені про совість говориш! До чого тут совість?
— Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс — на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало, де ти…
— Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…
— Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.
— Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От, приміром, як для тебе колючки…
— Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!
— Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».
— Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо сонячна галявина.
— Міг би вже давно там бути…
— Страшно чогось мені. До лісу так далеко.
— То мені недалеко, — обурився їжак. — То я можу!
— Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать — молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?
— Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.
Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.
— Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…
їжак кахикнув і замовк.
— Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.
— Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі ліною чи тут будеш боки відлежувати?
— Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!
— Чого маємо бігти? — забурчав Грицько. — Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.
І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:
— Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?
— Що ти, що ти?! — перелякався Мацько. — Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!
— Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.
— А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…
Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.
де Мацько знайомиться з котом, поволі перетворюється знов на лиса
Прокинувшись, лис із жахом усвідомив, ідо проспав, таким чином, опинившись у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалося, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Що б ото курям в лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, а волохата істота чхнула й почала продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
— Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
— Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
— Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
— Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну… Я б не покладався на того жахливого малого.
— Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
— Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
— І що ти зробив?
— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
— А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.
— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
— Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
— Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
— Кущик. А до того був лисом.
— Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…
— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
— Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
— У господаря? О боже! Я пропав!
— Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло й почало вилизувати біленьку лапку.
— Ну, мені час снідати.
— А що ти будеш снідати? — спитав лис.
— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
— А миші тут на горищі є?
— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
— Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу… Одна, друга… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
— Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.
— Миші, — зітхнув він. — Як би їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видалися йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерцю, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок… Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту та чекати, доки люди зроблять на нього облаву!
І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
— Сонце все-таки зійде!
— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
— Я тут.
— Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене
— Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
— Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
— мене руки, лисику, — захихотів малий.
— Хай будуть руки.
— Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце… аце… Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.
— Давай сюди! — зрадів лис.
— Я боюся лізти! Ще впаду…
— Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз… Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
— А тепер маж мене своїм аце-аце.
— Ацетоном! — згадав Лялечка.
— Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
— А не мало буде? — засумнівався лис.
— Я ще принесу.
— То маж
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
— О, диви, пускає!
— Три, прошу тебе!
— У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
— Ой, пече! — зойкнув лис.
— Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
— Перепочинь, — змилувався лис.
— Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і зїа
— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя ліама дуже не любить, коли я брешу.
— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — всі вірять. От я Сороку… теє… загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзьобнула мене у ніс… Може, у вас, людей, не так…
— Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку… Але бачу, що нікуди вони зі лшою не підуть.
— Не журися! сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
— Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
— Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
— Не розказуй, лисику!
— Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
— Лисику, а скільки тобі років?
— Маєш на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
— А я навесні народився. Мені п’ять років.
— П’ять весен, значить…
— Усі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
— Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
— Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
— Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
— Ой, пече!
— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
— Я ж казав…
— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
— Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
— Чесне слово?
— Чесне.
— Лисику, ацетон вже закінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
— А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
— Ага.
— То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
— Ой, не злізу!
— Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
— Боюся!
— А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
— А баба?
— Уяви, що баба пішла ловити рибу!
— Ха-ха! А дідо?
— А ти уяви, що дідо поїхав на море!
— То що, я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
— Ага.
— А ти?
— А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!
— Тихше, тихше, — зупинив його Мацько.
— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
— Ні-ні!..
Розділ 13
який ми пропускаємо
Розділ 14
у якому новини знаходять Мацька на сільскому горищі
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорли Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, Що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко Добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайщ і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялька дуже радий мати такого товариша… Але стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися в лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.
Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у всій красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит та цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.
Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.
— Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.
— Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.
— Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.
Дід збирався косити й покликав Лялечку. Мацька це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон ніяк не приходив. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то, напевно, задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося, а кури вмощувалися на сідалі. їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.
Мацько чи спав, чи тільки йому здавалося, ніби він спить. Надворі вже споночіло, падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «На добраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння й тихий голос:
— Мацьку, агов, ти тут?
Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:
— Тут я, Грицю, тут!
— Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!
Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:
— Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс і жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати й через мотузку стрибати.
— Ні, а що? — похолов лис.
— Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Грицько загнувся, бо не знайшов належного слова.
— Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.
— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. А совісті й краплини нема…
— Що ти мені про совість говориш! До чого тут совість?
— Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс — на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало, де ти…
— Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…
— Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.
— Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От, приміром, як для тебе колючки…
— Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!
— Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».
— Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо сонячна галявина.
— Міг би вже давно там бути…
— Страшно чогось мені. До лісу так далеко.
— То мені недалеко, — обурився їжак. — То я можу!
— Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать — молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?
— Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.
Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.
— Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…
їжак кахикнув і замовк.
— Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.
— Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі ліною чи тут будеш боки відлежувати?
— Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!
— Чого маємо бігти? — забурчав Грицько. — Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.
І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:
— Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?
— Що ти, що ти?! — перелякався Мацько. — Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!
— Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.
— А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…
Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.