Сказка Лялечка і Мацько
Читать сказки онлайн / Украинские народные сказки
Розділ 2
з якого читач дізнається про Мацька і найкраще місце на світі — сонячну галявину
Мацько був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Коли він серед ночі навідувався до курей на селі, ті здіймали такий галас, що лисові ставало аж незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, повзучи на череві в куток стайні та беручи ніжно в зуби якусь біленьку або руду несучку. Ясна річ, за один раз він не міг забрати усіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався якомога частіше до своїх любеньких курочок. У селі їх було багато, а він лише один — найчарівніший і найвродливіший лис. Не дивно, що люди й собаки йому заздрили. Тому він намагався з ними не здибатися: надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були до колін темно-коричневі.
Іноді лисові не щастило. Тоді він був змушений перебиватися дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.
Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, яке встеляло його помешкання, Мацько снідав кісточками, залишеними звечора, і брався за свою улюблену справу — малярство. Цим він ще більше вирізнявся з-поміж інших лисів. Правда, у дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, видатного співака на ім’я Марчелло. Той досягнув неабияких успіхів у цьому виді мистецтва, але якось узимку застудив горло на концерті й утратив голос. Що трапилося з ним далі, ніхто не знав… Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають.
Історія доволі повчальна, однак вона не охолодила бажання молоденького Мацька прославити лисячий рід. У виборі його покликання велику роль відіграла майже приятелька Сорока, що взимку мешкала в місті з усіма вигодами, а навесні й улітку вилітала на дачу до лісу. Пані Сорока була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, а її дача розташовувалася якраз над норою нашого лиса. їй смакували курячі тельбушки, якими люб’язно ділився Мацько. Тому вона іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у бесідах на різні теми, що стосувалися світського життя. Проте Мацько не розділяв її захоплення блискучими металевими речами, та щодо всього іншого Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям, коли раптом напосяде на нього лютий голод, що частенько траплялося. Коли йому вперше це спало на думку, лис вжахнувся й почав уникати Сороки, а курячі тельбушки з’їдав сам.
Сорока занудьгувала. Мацько був доволі культурний, як на лиса, та й міг захистити її від інших сорок, яким не подобалося, коли хтось чужий оселявся в їхньому лісі. Щоб підлеститись, вона подарувала сусідові гарні окуляри з блакитним скельцями. Сороці вони були завеликі.
Лис дуже втішився. Власне, з цього почались його проблеми.
Та про це ми розповімо трохи згодом, а зараз погляньмо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли той лежить на своїй сонячній галявині, втішаючись спокоєм і самотою. Як добре лежати в зеленій пахучій траві під ласкавим сонячним промінням, дивлячись на хмарки, що неквапно простують небом! І знати, що нікуди не треба поспішати. Можна отак лежати цілий день і цілу ніч, а потім знову — день і ніч.
Мацькові однак вистачало однієї-двох годин, адже лиси теж бувають дуже зайнятими. Та зараз він лежить, розкинувши лапи, ліниво помахує хвостом із білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, й задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вушка й вслухається у лісовий шум. Мало що може трапитись!..
Отож, коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри, і він уперше глянув на світ крізь блакитне скло, то був настільки приголомшений, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалося, ніби він потрапив до якогось зовсім іншого світу, небезпечного і загадкового. Мацько зняв окуляри — і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх — і опинився у тому ж таки загадковому й небезпечному світі. Лис знімав окуляри та надягав до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів. Він очманіло сидів на порозі свого помешкання, поки геть не споночіло.
Тієї ночі Мацько нікуди не пішов. Йому здавалося, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо й знайде, то не втрапить туди, куди слід, а стрягне у якусь халепу.
Голодний та злий, він ледве дочекався ранку, а коли з’явилася Сорока, — накинувся на неї і був би проковтнув, коли б та не встигла злетіти. Оговтавшись від переляку, вона звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким був досі?! Ледачим і жадібним лисом. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це ознака артистичної натури…»
На більше в Сороки забракло слів. Вона знялась і полетіла вглиб лісу, повертаючи за вітром трохи обскубаний хвіст.
Наївний, довірливий лис навіть не підозрював, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і щоб підкріпитись, він почав шукати мишей. Вигрібши з нірки одну, він уже намірився її схопити, коли раптом згадав слова «артистична натура». І миша йому зовсім не посмакувала.
Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, щоб уранці вона смачно поснідала курячими тельбушками.
…Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, то був автопортрет.
«Фе, — сказала Сорока, — це так примітивно! Дико! І зовсім не модно. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі й не бачив, крім нього, нічого. Можу познайомити тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе правил хорошого тону…»
«Я й хотів, щоб було дике, — не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько й, зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жило два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері. Отой, що дикий…»
«Оце страховисько! — обурилася Сорока. — Воно нічого-нічогісінько не має спільного з мистецтвом!»
Одного дня Мацько поквитався з нею за ці несправедливі слова. Але про це ми розповімо пізніше.
з якого читач дізнається про Мацька і найкраще місце на світі — сонячну галявину
Мацько був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Коли він серед ночі навідувався до курей на селі, ті здіймали такий галас, що лисові ставало аж незручно. «Як вони мене люблять!» — розчулено думав він, повзучи на череві в куток стайні та беручи ніжно в зуби якусь біленьку або руду несучку. Ясна річ, за один раз він не міг забрати усіх, як би вони цього не бажали. Тому навідувався якомога частіше до своїх любеньких курочок. У селі їх було багато, а він лише один — найчарівніший і найвродливіший лис. Не дивно, що люди й собаки йому заздрили. Тому він намагався з ними не здибатися: надто дорожив своїм елегантним золотистим убранням, а особливо пишним хвостом з білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку. Лапки у нього були до колін темно-коричневі.
Іноді лисові не щастило. Тоді він був змушений перебиватися дрібними лісовими мишами, закусуючи суницями.
Гарненько виспавшись у м’якому пір’ячку, яке встеляло його помешкання, Мацько снідав кісточками, залишеними звечора, і брався за свою улюблену справу — малярство. Цим він ще більше вирізнявся з-поміж інших лисів. Правда, у дитинстві матуся розповідала йому про одного лиса, видатного співака на ім’я Марчелло. Той досягнув неабияких успіхів у цьому виді мистецтва, але якось узимку застудив горло на концерті й утратив голос. Що трапилося з ним далі, ніхто не знав… Отака доля в артиста: доки потрібен, тебе пам’ятають.
Історія доволі повчальна, однак вона не охолодила бажання молоденького Мацька прославити лисячий рід. У виборі його покликання велику роль відіграла майже приятелька Сорока, що взимку мешкала в місті з усіма вигодами, а навесні й улітку вилітала на дачу до лісу. Пані Сорока була вельми освіченою особою, мала повно знайомих, а її дача розташовувалася якраз над норою нашого лиса. їй смакували курячі тельбушки, якими люб’язно ділився Мацько. Тому вона іноді удостоювала лиса честі бути її співрозмовником у бесідах на різні теми, що стосувалися світського життя. Проте Мацько не розділяв її захоплення блискучими металевими речами, та щодо всього іншого Сорока була для нього найвищим авторитетом, хоч він міг проковтнути її разом з пір’ям, коли раптом напосяде на нього лютий голод, що частенько траплялося. Коли йому вперше це спало на думку, лис вжахнувся й почав уникати Сороки, а курячі тельбушки з’їдав сам.
Сорока занудьгувала. Мацько був доволі культурний, як на лиса, та й міг захистити її від інших сорок, яким не подобалося, коли хтось чужий оселявся в їхньому лісі. Щоб підлеститись, вона подарувала сусідові гарні окуляри з блакитним скельцями. Сороці вони були завеликі.
Лис дуже втішився. Власне, з цього почались його проблеми.
Та про це ми розповімо трохи згодом, а зараз погляньмо на лиса в найщасливіші хвилини його життя, коли той лежить на своїй сонячній галявині, втішаючись спокоєм і самотою. Як добре лежати в зеленій пахучій траві під ласкавим сонячним промінням, дивлячись на хмарки, що неквапно простують небом! І знати, що нікуди не треба поспішати. Можна отак лежати цілий день і цілу ніч, а потім знову — день і ніч.
Мацькові однак вистачало однієї-двох годин, адже лиси теж бувають дуже зайнятими. Та зараз він лежить, розкинувши лапи, ліниво помахує хвостом із білим кінчиком, ніби вмоченим у солодку сметанку, й задоволено мружиться від сонця. Іноді піднімає догори вушка й вслухається у лісовий шум. Мало що може трапитись!..
Отож, коли Сорока подарувала нашому лисові окуляри, і він уперше глянув на світ крізь блакитне скло, то був настільки приголомшений, що втратив сон і апетит. Спочатку йому здалося, ніби він потрапив до якогось зовсім іншого світу, небезпечного і загадкового. Мацько зняв окуляри — і все стало на свої місця. Але чогось бракувало. Він знову надягнув їх — і опинився у тому ж таки загадковому й небезпечному світі. Лис знімав окуляри та надягав до тих пір, доки в голові у нього геть не перемішався світ крізь окуляри і світ без окулярів. Він очманіло сидів на порозі свого помешкання, поки геть не споночіло.
Тієї ночі Мацько нікуди не пішов. Йому здавалося, що він заблукає і не знайде дороги до села, а якщо й знайде, то не втрапить туди, куди слід, а стрягне у якусь халепу.
Голодний та злий, він ледве дочекався ранку, а коли з’явилася Сорока, — накинувся на неї і був би проковтнув, коли б та не встигла злетіти. Оговтавшись від переляку, вона звинуватила його в чорній невдячності: «Ти тільки подумай, ким був досі?! Ледачим і жадібним лисом. Я тобі, можна сказати, відчинила двері в світ культури. Що з того, що в тебе все перемішалось у голові? Може, це ознака артистичної натури…»
На більше в Сороки забракло слів. Вона знялась і полетіла вглиб лісу, повертаючи за вітром трохи обскубаний хвіст.
Наївний, довірливий лис навіть не підозрював, наскільки глибоко западуть йому в душу слова Сороки. Голова в нього паморочилась від голоду, і щоб підкріпитись, він почав шукати мишей. Вигрібши з нірки одну, він уже намірився її схопити, коли раптом згадав слова «артистична натура». І миша йому зовсім не посмакувала.
Заради Сороки, і тільки заради неї, він, ризикуючи власним життям, подався вночі на село, щоб уранці вона смачно поснідала курячими тельбушками.
…Першу свою картину Мацько намалював за один день. На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, то був автопортрет.
«Фе, — сказала Сорока, — це так примітивно! Дико! І зовсім не модно. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі й не бачив, крім нього, нічого. Можу познайомити тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе правил хорошого тону…»
«Я й хотів, щоб було дике, — не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько й, зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жило два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері. Отой, що дикий…»
«Оце страховисько! — обурилася Сорока. — Воно нічого-нічогісінько не має спільного з мистецтвом!»
Одного дня Мацько поквитався з нею за ці несправедливі слова. Але про це ми розповімо пізніше.