Сказка Котигорошко
Читать сказки онлайн / Украинские народные сказки
XXI Затемнення бронзи
Минуло тридцять років відтоді, як перестала існувати Атлантида — одвічний ворог України. Але чи стала від того щасливішою сама Україна, якою весь цей час правив Герой, Рятівник і ще зо два десятки титулів — генерал-президент Котигорошко?! Ні. Радше навпаки. Два роки після знищення Атлантиди Україна святкувала, а потім настали будні. В економіці почався затяжний застій, а в політиці, навпаки — пожвавлення. На територіях підконтрольних, окупованих чи просто дружніх, заворушилися сепаратисти. А на довершення усього все більше і більше людей навертались до телесіянства. Кожні два-три роки Котигорошко з усією жорстокістю, на яку лише здатне Військо Непереможне Українське, придушував повстання в тій чи іншій провінції. Це не допомагало. Якимось дивним чином після кривавого побоїща у Африці, Скандинавії, Старій Европі чи на Кавказі знову піднімались збройні бунти, знову вбивали українських адміністраторів, вирізували гарнізони, підривали залізничні потяги і вивішували свої сепаратистські прапори. Котигорошко зганяв свою злість на найближчому оточенні, і вже за десять років біля нього не залишилося жодного з тих перших поплічників, з ким він взяв владу, — хтось помер, когось засуджено було до смертної кари, хтось втік у Китай, когось відправлено на пенсію, таким чином генерал-президент Котигорошко залишився один. З нового свого оточення Котигорошко не довіряв нікому, нікого близько до себе не підпускав і міняв генералів та міністрів, як його дружина Небослава діамантові прикраси.
Родинне Котигорошкове життя теж не склалося. З Небославою вони фактично розлучилися — жили в різних апартаментах і майже не розмовляли, лише посада Батька Нації не дозволяла Котигорошкови оформити розлучення. Хоча навіщо? Такий стан більш-менш влаштовував його, а ще більше Небославу, яка з головою поринула у великосвітське життя. Вона постійно відвідувала вишукані вечірки, дипломатичні приймання, дорогі ресторани, модні театри і нічні клуби. Як дружині Вождя України їй дарували багато коштовних подарунків, але вона приймала лише діаманти і картини художників трипільської школи. Згодом дарувальники вивчили смак пані президентової і непотріб уже не підносили.
Від дітей Котигорошко теж не знав радощів. Старший син Святополк, військовий пілот, на якого Котигорошко покладав великі надії як на помічника по державній роботі, трагічно загинув — розбився, випробовуючи новий реактивний винищувач «Перун-17». Дочка Ярослава прийняла телесіянство, пішла з дому і як журналістка за освітою стала до праці у телесіянському журналі «Кам'яний дух», який редагувала заслужена телесіянка Ярина Савойська. Молодший син Ярополк ріс маминим мазунчиком, — нічому не вчився, ніде не працював, нічим не цікавився, крім гарного одягу, парфумів і балету. Доброзичливці натякали Котигорошкови, що його дружина зловживає алкоголем і має коханця, а син зловживає кокаїном і теж має… коханця. Котигорошкови було байдуже.
Навесні у Старій Европі вибухнуло чергове повстання проти українських загарбників. Повстанці підняли сині прапори із золотими навскісними хрестами, що було символом і староевропейського політичного сепаратизму, і водночас — телесіянства. До повсталих приєднувалися телесики з інших країн. Та не лише через спільність символіки телесики брали активну участь у антиукраїнських повстаннях, — вони боролися проти утисків їхньої віри.
Котигорошко зібрав своїх генералів, які прийшли уже вбраними в камуфляжі — готовими до нової війни. Котигорошко уважно оглянув своє воїнство і з жахом відзначив, що в ньому абсолютно відсутнє хвилююче збудження, притаманне усім нормальним людям, які збираються на війну. Їм все одно — воювати чи не воювати, вбивати собі подібних чи творити собі подібних з дружинами і коханками на комфортних заміських дачах. А чому я маю брати на себе ще кілька сот тисяч смертей, подумав Котигорошко, але відразу сам впіймав себе на брехні: ти не кровопролиття боїшся, лицеміре, тебе турбують долі двох жінок, до яких ти ще зберіг щось схоже на людські почуття, — до головного редактора телесіянського журналу «Кам'яний дух» та журналістки цього ж видання Ярослави Кощун (рідна донечка відмовилась від батькового прізвища, а взяла мамине дівоче). Адже редакція цього підривного органу у Софії, місті, яке вже в руках сепаратистів і телесиків, і саме його мають у першу чергу бомбувати українські військові літаки перед тим, як розпочати штурм.
Генералам байдуже, а я не хочу, подумав Котигорошко, то, може, не треба?! Що, не треба? Не треба вогнем і залізом ще раз плюндрувати Стару Европу. Але ж тоді розпочнуться подібні процеси в інших місцях — інші теж захочуть державного суверенітету і незалежности від України. А що робити, коли Україна вже не може їх більше тримати, через цю імперську аміцію ось-ось розвалиться економіка України, бо мілітарна машина пожирає уже половину державного бюджету і хоче ще!
— Доповідайте, панове генерали, — звелів Котигорошко, — скільки дивізій потрібно, аби придушити цей антидержавний заколот у Старій Европі?
— Одну! — сказав молодий начальник Генерального штабу генерал-чотар Чорнопес.
— Десять! — заперечив начальник ТАДЕПО генерал-хорунжий Гратко.
— Сто! — висунув свою версію старий міністр мілітарних справ генерал-полковник Цингелюк. Тоді Котигорошко зважився:
— А якщо ми не введемо війська у Стару Европу, а навпаки, виведемо звідти ті, що там ще залишились?
Запала гнітюча мовчанка. Але генерали не обурились, не залементували, не звинуватили його у зраді, отже, внутрішньо вони уже готові до такого варіянту розвитку подій. Котигорошко розглядав своїх генералів. Один Чорнопес молодий і підтягнутий, а решта або повільні і досить уже літні (ти на себе подивися, Вишнеславе, — сивий, зморщений, худий, за кілька місяців сімдесятка гримне), або череваті з червоними пиками і вибалушеними від постійного вереску очима, або зелені тихі алкоголіки, або сині буйні алкоголіки, або масні злодюги, або прикрашені чепурними вусиками похітливці, або сухі канцеляристи в окулярах — і це полководці?! Єдине, що вміють, — це міста військовою авіацією бомбардувати і села танками стирати із землі.
— Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…
Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:
— Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.
Усі генерали тяжко зітхнули.
Відтоді й пішло-поїхало.
Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.
Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.
На довершення Україна втратила Царгород.
Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.
Одне могло втішати найзатятіших українських великодержавників, які не могли ніяк здолати свою звичку жити в імперії, це те, що країни, вийшовши з-під української опіки, потрапили у зловісну смугу потрясінь. Економічно нові незалежні держави геть занепали, але найстрашніше було те, що деякі з них почали розпадатися за етнічною ознакою, а інші зазіхали на сусідські території. Таким чином, усі українські сателіти і колонії опинились у стані перманентних воєн, бо як ще можна вирішити суперечку із сусідом за межу, як не за допомогою сокири?!
У гірші часи в колишніх українських протекторатах точилось одразу не менше шести воєн: італійсько-далматинська, елладо-малоазійська, ацтеко-перуанська, алансько-ічкерійська, єгипетсько-єрусалимська, германо-гелійська… Україна офіційно у ці конфлікти не втручалась, проте чимало підприємливих крутіїв непогано заробляли, постачаючи зброю і боєприпаси одночасно обом воюючим сторонам.
Після того, як телесіянство стало державною релігією Старої Европи, а згодом ще багатьох країн, найбільш екзальтовані його адепти вирішили повернути до істинної віри цю заблукалу вівцю — Україну. Тим більше, що в країнах, де телесіянство уж стало частиною державної системи, ентузіастам-телесикам стало нецікаво. Тому почалась активна експансія телесіянських місіонерів у морально пригнічену і матеріяльно збіднілу Україну.
Редакція журналу «Кам'яний дух» переїхала в Чернівці.
До Котигорошка попросився начальник ТАДЕПО генерал Гратко і тривожно відрапортував, що уже все готово для масових арештів найпомітніших телесиків, але, цево, пане генерал-президенте, серед них є одна особа, яка, осмілююсь припустити, вам не буде байдужою.
Дві, подумав Котигорошко, а вголос спитав:
— Ви маєте на увазі журналістку Ярославу Кошун?
— Саме так, пане генерал-президенте. Котигорошко довго мовчав, а потім несподівано спитав Гратка:
— Що вони вам поганого зробили, ці телесики?
— Нічого, — ошелешено відповів генерал Гратко.
— Тож за що ви їх хочете вимордувати?
— Ви наказали, пане генерал-президенте, — чесно відповів генерал Гратко.
Котигорошко спалахнув, вхопив генерала Гратка за вилоги мундира, струсонув, але швидко опам'ятався і прошипів:
— Слухай мене, генерале, даю наказ по твоїй службі: телесиків не чіпати, ігнорувати, вони для вас не існують, ви краще пильнуйте за безпекою держави!
— Вас, президенте, хрін втямиш, — зухвало подивившись Котигорошкови прямо у вічі, глузливо промовив генерал Гратко, — за безпеку держави дбай, а телесиків не чіпай. Та ж вони і є першою загрозою безпеці України!
Котигорошко зблід. З відвертим, можна сказати, бунтом свого підлеглого йому ще зіткнутися не доводилося, тому, не зовсім тямлячи, що коїть, схопив зі стіни, де в нього була розвішена старовинна холодна зброя, гострющу арабську шаблю і одним махом відтяв генералови Граткови голову. Бідний тадепівець навіть не встиг злякатись.
Після цього вчинку Котигорошко тиждень перебував у нестямі і якби від нього не сховали усю зброю, то, може, й відправив би себе слідом за нефортунним Гратком.
Поволі отямившись, Котигорошко цілу зиму активно займався державними справами, а коли трохи потеплішало, зібрав Державну Колегію.
— Панове державники, — звернувся генерал-президент до насторожених генералів і міністрів, — здається, прийшов час нам усім чесно оцінити ситуацію і відповісти самим собі на запитання: що ж ми маємо? Люди вчорашнього дня лементують, що, мовляв, прийшов кінець Україні і справа йде до цілковитої загибелі. Але, вивчивши за зиму усі сфери українського буття, я зробив відкриття, яким хочу поділитися з вами. Нічого страшного не сталося!
Державною Колегією прокотилась притишена хвиля ремства, та Котигорошко вдав, що нічого не помітив, і продовжував:
— Поки існувала Атлантида — перманентний агресор і потенційна загроза усій людській цивілізації (так, так, закивали головами державці), доти Україна мусила бути могутньою мілітарною потугою і тримати в статусі обмеженого суверенітету своїх сусідів. Але Атлантиду знищено (слава героєви, слава героєви, забурмотіли державники), тож чи була потреба й далі ціною неймовірних зусиль утримувати ту громіздку мілітарну потугу, якою була Україна ще кілька років тому? (Державці мовчали). Я думаю, що зміни, які стались, були вимогою часу, і тепер перед Україною відкриваються нові перспективи. Чи не час усе це узаконити, прийнявши нову концепцію державного розвитку України?
Державці ще похмуріше мовчали.
— А що робити? — несподівано вигукнув Котигорошко, моментально перетворившись із лагідного популіста у лютого узурпатора. Це державцям сподобалося, і вони пожвавішали.
— Хто з вас скаже, що робити? — кричав Котигорошко. — Воювати по всьому периметру кордонів, до рештки виснажуючи народ і Україну? Хто скаже, що такий шлях нас приведе до успіху?
Державці мовчали, але тепер уже весело, з готовністю слухати і підкорятися.
— А чи не час уже дати спокій нашому, хай славному, але уже віджилому, минулому і будувати собі, мудро і спокійно, нормальну державу? Тим більше, що нинішні державні кордони України цілком збігаються з етнічними границями української нації! А ще звільнена від надмірної мілітаризації економіка почне оживати! То чого ще вам треба?
Один з членів Державної Колегії старий міністр фінансів Горщиксрібляк, обмінявшись поглядом із найвпливовішими державцями, повагом встав, розправив сиві вуса і промовив:
— Ми що, батьку? Ми — нічого! Веди нас, як сам знаєш. Ми лише — за.
Державці охоче погодились і енергійно закивали головами… Але — не всі. В трьох різних місцях зали утворилися три енерґетично негативні центри незгоди. Всі спрямували свої погляди туди. З трьох стільців підвелися три патріярхи трьох відламів колись єдиної Законослужницької церкви (спроба подолати розкол між двома патріярхами в Україні призвела до появи третього). Вони були ображені, як обійдені ласощами, діти, і ледь не плакали.
— А телесики? — пробурмотів один із них. — Коли, батьку, ти телесиків вимордуєш?
— Цих єретиків-сектантів! — підказав другий.
— Антидержавників! — патріотично докинув третій. Котигорошко спохмурнів і щось шепнув своєму помічникови, той кивнув головою, вийшов, а повернувся за п'ять хвилин з гербовим папером, який подав Котигорошкови. Протягом цього часу в залі панувала зловісна тиша.
— Прошу уваги, панове члени Державної Колегії, — офіційним тоном говорив Котигорошко, — це указ генерал-президента України, за яким церква відділяється від держави, а право на вибір віри є особистою прерогативою кожного громадянина
України. Хто проти?
Державці байдуже переглянулися, лише три патріярхи
загрозливо підняли свої пастирські посохи.
— Майже одноголосно, — продовжував Котигорошко, — та це не все, оголошене — це пункт перший, пункт другий, що є наслідком першого, — передбачає виведення шановних панів патріярхів зі складу Державної Колегії. Хто проти?
Усі були за.
— Патріярхів прошу покинути засідання, — дерев'яним
голосом відкарбував Котигорошко.
Патріярхи один за одним виходили із зали. Кожен з них зупинявся в дверях, творив знамення своєї церкви (знак яйця з крапкою всередині) і голосно промовляв:
— Прокляття на твою голову, царю бусурманський, безбожнику ти такий препоганий!
Котигорошко стояв блідий, але непохитний.
Потім він оголосив Державній Колегії, що хоче відпочити, тому бере відпустку на три тижні, а державу полишає на шанованого всіма державця — міністра фінансів Горщиксрібляка.
Державці зааплодували, а Котигорошко запросив усіх на обід із зубрівкою.
…В редакцію телесіянського журналу «Кам'яний дух», що містилась на вулиці Короля Горохія Другого у Чернівцях, зайшов відвідувач. Це був немолодий, але ще досить стрункої постави чоловік з буйним сивим чубом і коротко стриженими вусами. Одягнутий він був у твідовий костюм, сірий плащ, темну спортивну сорочку — все, на перший погляд, звичне і непоказне, але при більш прискіпливому вивченні можна було довідатися, що одяг прибульця не лише зі смаком підібраний, але й дуже дорогий.
Прибулець зайшов у приймальню головного редактора і спитав, чи може його прийняти пані головна редакторка. На запитання секретарки, хто, мовляв, він, відвідувач відповів, що його ім'я — Горохій Вишнеславович — «так само, як нашого легендарного українського короля, панночко, на честь якого названа ця славна чернівецька вулиця»… Здивована секретарка не скористалась електронним зв'язком, а особисто пішла доповісти своїй патронесі про дивного гостя. За хвилину вийшла сама пані головна редакторка Ярина Савойська.
— Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!
Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.
— Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу, пане Горохію.
Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.
Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?
— Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.
— Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?
Ярина слухала відповідь, мовчки кивала головою і дивилася своїми зеленими очима поверх окулярів на Котигорошка.
— Зрозуміло. Коли виїжджаєш? Вже? Щасливої дороги! Ярина поклала слухавку, перш ніж Котигорошко, що підвівся, встиг вихопити її у неї з руки.
— А ти своїх солдатських звичок не кидаєш, Вишнеславе, — докірливо похитала головою Ярина, — хоча й ніби президент великої держави. Чи уже не великої? Ти мене налякав, я ледь охорону не викликала. Хоча чого тут дивуватись, зважаючи на твої подвиги, на те, як ти до влади прийшов, очікувати шляхетних манер не варто. Не забажала Ярослава з тобою розмовляти! Каже, ніколи їй. Це справді так, бо вона уже в дорозі до Відня. На авті свого друга — командира телесіянської варти майора Архікрилатія. Він, до речі, атлантидець, один з кількох тисяч, які дивом врятувались після твого «подвигу» по знищенню цілого континенту і сотень мільйонів людей.
— Це була війна, — буркнув нарешті Котигорошко, що сидів на краєчку стільця. Він був блідий і згорблений. Старий нещасний чоловік.
Ярина почала перебирати на столі якісь папери. Котигорошко ще трохи посидів, а потім важко підвівся і мовчки попрямував до дверей.
— Другий аргумент, — промовила Ярина.
— Що? — обернувся Котигорошко.
— Я тобі продемонструвала, радше ти сам побачив, що твій перший аргумент на виправдання твого приходу сюди спростовано. Тепер я хочу зреагувати на твій евентуальний другий аргумент.
Котигорошко підійшов до стільця з наміром сісти.
— Сідати не обов'язково, — несподівано промовила Ярина, — бо наша розмова буде недовгою. Хоча, — вона мстиво посміхнулася, — у твоєму віці важко стояти, тому сідай.
Котигорошко почервонів, не сів, лише оперся на бильце стільця.
— Отож ти, Вишнеславе, можеш сказати, що хочеш покаятися за скоєне і прийняти телесіянство. Мало того, ти як повновладний диктатор України можеш навіть проголосити телесіянство державною релігією замість дискредитованого законослужництва. Ось цього я й найбільше боюсь. Бо якщо так станеться, то за сто-двісті років телесіянство перетвориться у суху догму — складову державного офіціозу. Тебе кооптують до лику святих як царя, що запровадив телесіянство в Україні, а відповідальність за кару Телесія перекладуть на якогось поганого атлантидця, скажімо, на того самого нещасного Дактиліяна. Тому, прийнявши телесіянство, ти не розчулиш ні мене, ні свою дочку Ярославу. Та заборонити це я тобі не можу, роби, що маєш робити. У Києві є телесіянська громада з єпископом, тож звертайся до них. Я тобі ні допомагати, ні заважати не буду. А тепер йди!
— Але ж я не збираюсь приймати телесіянство! — розпачливо вигукнув Котигорошко.
— Тим швидше йди собі, — жорстко сказала Ярина і рішуче підвелась.
Котигорошко дуже повільно, раз по раз оглядаючись, вийшов.
Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив. Аналітики спецслужб, яким він не мав підстав не довіряти, прорахувавши ситуацію, прогнозували у разі телесіянізації України зверху запеклу громадянську війну. Бо законослужництво, відлучене від державної системи, не лише не занепало, а, навпаки, набуло нових прихильників. Тож баланс релігій в Україні став таким: третина вірила в Телесія, третина дотримувалася традиційного законослужництва, третина вірила у різноманітні дрібні культи, а також — у невідомо що. Тому все залишалося так, як є…
Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерти він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде.
Смерть до Котигорошка не приходила. Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.
Спочатку — Ярина. Вона виснажила себе надмірною працею і померла просто на своєму робочому місці, підписуючи у світ чергове число «Кам'яного духу».
Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.
Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.
Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.
Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.
Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.
— Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.
— Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.
— Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.
Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.
— Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.
— Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.
— Це як? — здивувався Котигорошко.
— А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!
— Але ж… — завагався Котигорошко.
— Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…
— Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.
— Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…
— Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.
— Що? — не зрозумів ареопаг.
— Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.
— А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…
— Що?! — закричав Котигорошко, як у кращі роки. — Що ти мелеш, словоблуде фальшивий?! Яку благу вість? Я що — Телесій Новоявлений?
Котигорошко нарешті збагнув, що цей підлий ареопаг уже має його за вередливого здитинілого маразматика і забавляє пустими забавками, аби не наробив дурниць. Владу, реальну владу, ховають від нього, як сірники від нерозумного дитинчати, та, очевидно, він їм ще потрібен, якщо не відправили ще його маршрутом історичного президента Трипільського. Потрібен як — хай слабкий, але — запобіжник від скаженої міжусобної гризні.
— Та ви! Та ви!.. — кричав Котигорошко, але несподівано зів'яв, зіщулився і тихо промовив:
— А може, ви мене на пенсію відпустите, га, хлопці?
— Не губи, батьку! — залементував ареопаг.
Це не ареопаг, це — кліка, здогадався Котигорошко, а вголос сказав:
— Панове достойники, я вже немолодий, сили вже не ті, час уже би й про відпочинок подумати. А ви виберіть з-поміж себе собі ватажка, я з охотою передам йому усі державні клейноди, титули і решта. Про владу доречно наразі говорити, але владу я теж передам.
Кліка насторожено переглянулася поміж собою і ще раз залементувала:
— Не губи, батьку! Без Тебе все пропаде! Без Тебе України не буде!
Справді, подумав Котигорошко, без мене все пропаде, але лише для неї, для цієї жадібної, хижої, жорстокої кліки. Перегризуться же ж!
— Йдіть до дідька! — махнув головою Котигорошко. — Йдіть геть, я відпускаю вас. Не буде ні війни, ні параду, ні мітингу. Йдіть, йдіть. Усе залишається так, як є!
Проте все так, як є, не залишилося. В Україні почалися бунти. Поки подекуди спалахували то податкові (проти високих податків), то алкогольні (проти підвищення цін на спиртне), то грошові (проти конфіскаційної грошової реформи) заворушення, Котигорошко на них особливої уваги не звертав. Просто поліція і внутрішні війська, підпорядковані ТАДЕПО, без особливих зусиль розпорошували ворохобників. Були вбиті і покалічені, але як без цього? Народ терпів. Тим більше, що усі ці силові акції чинились іменем генерал-президента богорівного Котигорошка (Героя, Батька, Рятівника і решта). Але коли почались хлібні бунти (з голоду), Котигорошкови це дуже не сподобалося, проте він уже нічого не міг вдіяти.
Він довго думав над своєю долею і однієї очі додумався до того, як йому вийти з цієї халепи. Все дуже просто: треба очолити черговий народний бунт, знести кліку і встановити в Україні більш-менш справедливий людяний режим. На чолі… Гм. Ти ж збирався на пенсію, старий. А, там видно буде. Головне — здолати кліку.
Котигорошко чекав чергового бунту. Такого невеликого, але дуже галасливого.
Сталось. Бунтівники окупували центр Києва і вимагали роботи і хліба. Більше нічого.
Пора, вирішив Котигорошко. Він одягнув свій старенький бойовий камуфляж, машинально причепив кобуру з автоматичним пістолетом і, провівши хитромудру операцію із введення в оману персональної охорони, пробрався зі своєї резиденції на вулицю. Без перешкод пройшов численні кордони поліції і внутрішніх військ на вулиці Банковій (його не впізнавали, бачили, що йде собі якийсь літній генерал, хай іде) і почав спускатися по Інститутській вниз до Хрещатика. Бунтівники мітингували на Майдані Незалежности. їх заводії виголошували підбурюючі промови із трибуни Монумента. Котигорошко почав пробиратися крізь натовп з метою вилізти на трибуну і сказати людям, що, мовляв, він, їх президент, сам Котигорошко, з ними — проти кліки олігархів, відповідно — за народ, за Україну! Та він не дійшов. Тут уже його впізнали.
— Та це ж сам Котигорошко! — зарепетував один із заколотників, худий чоловічина з тижневим заростом.
— Так, це я, ваш президент, — радісно підтвердив Котигорошко.
— Бийте його, люди! Це він винен! — заволав неголений і замахнувся на свого президента шматком сталевої труби.
Все, подумав Котигорошко, але несподівано сам для себе вихопив пістолет і вистрілив у груди нападника. Той залився кров'ю. Натовп з жахом розступився, але за хвилину почав загрозливо стискатися довкола Котигорошка.
Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.
До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.
— Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.
— Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…
Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…
Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…
Минуло тридцять років відтоді, як перестала існувати Атлантида — одвічний ворог України. Але чи стала від того щасливішою сама Україна, якою весь цей час правив Герой, Рятівник і ще зо два десятки титулів — генерал-президент Котигорошко?! Ні. Радше навпаки. Два роки після знищення Атлантиди Україна святкувала, а потім настали будні. В економіці почався затяжний застій, а в політиці, навпаки — пожвавлення. На територіях підконтрольних, окупованих чи просто дружніх, заворушилися сепаратисти. А на довершення усього все більше і більше людей навертались до телесіянства. Кожні два-три роки Котигорошко з усією жорстокістю, на яку лише здатне Військо Непереможне Українське, придушував повстання в тій чи іншій провінції. Це не допомагало. Якимось дивним чином після кривавого побоїща у Африці, Скандинавії, Старій Европі чи на Кавказі знову піднімались збройні бунти, знову вбивали українських адміністраторів, вирізували гарнізони, підривали залізничні потяги і вивішували свої сепаратистські прапори. Котигорошко зганяв свою злість на найближчому оточенні, і вже за десять років біля нього не залишилося жодного з тих перших поплічників, з ким він взяв владу, — хтось помер, когось засуджено було до смертної кари, хтось втік у Китай, когось відправлено на пенсію, таким чином генерал-президент Котигорошко залишився один. З нового свого оточення Котигорошко не довіряв нікому, нікого близько до себе не підпускав і міняв генералів та міністрів, як його дружина Небослава діамантові прикраси.
Родинне Котигорошкове життя теж не склалося. З Небославою вони фактично розлучилися — жили в різних апартаментах і майже не розмовляли, лише посада Батька Нації не дозволяла Котигорошкови оформити розлучення. Хоча навіщо? Такий стан більш-менш влаштовував його, а ще більше Небославу, яка з головою поринула у великосвітське життя. Вона постійно відвідувала вишукані вечірки, дипломатичні приймання, дорогі ресторани, модні театри і нічні клуби. Як дружині Вождя України їй дарували багато коштовних подарунків, але вона приймала лише діаманти і картини художників трипільської школи. Згодом дарувальники вивчили смак пані президентової і непотріб уже не підносили.
Від дітей Котигорошко теж не знав радощів. Старший син Святополк, військовий пілот, на якого Котигорошко покладав великі надії як на помічника по державній роботі, трагічно загинув — розбився, випробовуючи новий реактивний винищувач «Перун-17». Дочка Ярослава прийняла телесіянство, пішла з дому і як журналістка за освітою стала до праці у телесіянському журналі «Кам'яний дух», який редагувала заслужена телесіянка Ярина Савойська. Молодший син Ярополк ріс маминим мазунчиком, — нічому не вчився, ніде не працював, нічим не цікавився, крім гарного одягу, парфумів і балету. Доброзичливці натякали Котигорошкови, що його дружина зловживає алкоголем і має коханця, а син зловживає кокаїном і теж має… коханця. Котигорошкови було байдуже.
Навесні у Старій Европі вибухнуло чергове повстання проти українських загарбників. Повстанці підняли сині прапори із золотими навскісними хрестами, що було символом і староевропейського політичного сепаратизму, і водночас — телесіянства. До повсталих приєднувалися телесики з інших країн. Та не лише через спільність символіки телесики брали активну участь у антиукраїнських повстаннях, — вони боролися проти утисків їхньої віри.
Котигорошко зібрав своїх генералів, які прийшли уже вбраними в камуфляжі — готовими до нової війни. Котигорошко уважно оглянув своє воїнство і з жахом відзначив, що в ньому абсолютно відсутнє хвилююче збудження, притаманне усім нормальним людям, які збираються на війну. Їм все одно — воювати чи не воювати, вбивати собі подібних чи творити собі подібних з дружинами і коханками на комфортних заміських дачах. А чому я маю брати на себе ще кілька сот тисяч смертей, подумав Котигорошко, але відразу сам впіймав себе на брехні: ти не кровопролиття боїшся, лицеміре, тебе турбують долі двох жінок, до яких ти ще зберіг щось схоже на людські почуття, — до головного редактора телесіянського журналу «Кам'яний дух» та журналістки цього ж видання Ярослави Кощун (рідна донечка відмовилась від батькового прізвища, а взяла мамине дівоче). Адже редакція цього підривного органу у Софії, місті, яке вже в руках сепаратистів і телесиків, і саме його мають у першу чергу бомбувати українські військові літаки перед тим, як розпочати штурм.
Генералам байдуже, а я не хочу, подумав Котигорошко, то, може, не треба?! Що, не треба? Не треба вогнем і залізом ще раз плюндрувати Стару Европу. Але ж тоді розпочнуться подібні процеси в інших місцях — інші теж захочуть державного суверенітету і незалежности від України. А що робити, коли Україна вже не може їх більше тримати, через цю імперську аміцію ось-ось розвалиться економіка України, бо мілітарна машина пожирає уже половину державного бюджету і хоче ще!
— Доповідайте, панове генерали, — звелів Котигорошко, — скільки дивізій потрібно, аби придушити цей антидержавний заколот у Старій Европі?
— Одну! — сказав молодий начальник Генерального штабу генерал-чотар Чорнопес.
— Десять! — заперечив начальник ТАДЕПО генерал-хорунжий Гратко.
— Сто! — висунув свою версію старий міністр мілітарних справ генерал-полковник Цингелюк. Тоді Котигорошко зважився:
— А якщо ми не введемо війська у Стару Европу, а навпаки, виведемо звідти ті, що там ще залишились?
Запала гнітюча мовчанка. Але генерали не обурились, не залементували, не звинуватили його у зраді, отже, внутрішньо вони уже готові до такого варіянту розвитку подій. Котигорошко розглядав своїх генералів. Один Чорнопес молодий і підтягнутий, а решта або повільні і досить уже літні (ти на себе подивися, Вишнеславе, — сивий, зморщений, худий, за кілька місяців сімдесятка гримне), або череваті з червоними пиками і вибалушеними від постійного вереску очима, або зелені тихі алкоголіки, або сині буйні алкоголіки, або масні злодюги, або прикрашені чепурними вусиками похітливці, або сухі канцеляристи в окулярах — і це полководці?! Єдине, що вміють, — це міста військовою авіацією бомбардувати і села танками стирати із землі.
— Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…
Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:
— Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.
Усі генерали тяжко зітхнули.
Відтоді й пішло-поїхало.
Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.
Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.
На довершення Україна втратила Царгород.
Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.
Одне могло втішати найзатятіших українських великодержавників, які не могли ніяк здолати свою звичку жити в імперії, це те, що країни, вийшовши з-під української опіки, потрапили у зловісну смугу потрясінь. Економічно нові незалежні держави геть занепали, але найстрашніше було те, що деякі з них почали розпадатися за етнічною ознакою, а інші зазіхали на сусідські території. Таким чином, усі українські сателіти і колонії опинились у стані перманентних воєн, бо як ще можна вирішити суперечку із сусідом за межу, як не за допомогою сокири?!
У гірші часи в колишніх українських протекторатах точилось одразу не менше шести воєн: італійсько-далматинська, елладо-малоазійська, ацтеко-перуанська, алансько-ічкерійська, єгипетсько-єрусалимська, германо-гелійська… Україна офіційно у ці конфлікти не втручалась, проте чимало підприємливих крутіїв непогано заробляли, постачаючи зброю і боєприпаси одночасно обом воюючим сторонам.
Після того, як телесіянство стало державною релігією Старої Европи, а згодом ще багатьох країн, найбільш екзальтовані його адепти вирішили повернути до істинної віри цю заблукалу вівцю — Україну. Тим більше, що в країнах, де телесіянство уж стало частиною державної системи, ентузіастам-телесикам стало нецікаво. Тому почалась активна експансія телесіянських місіонерів у морально пригнічену і матеріяльно збіднілу Україну.
Редакція журналу «Кам'яний дух» переїхала в Чернівці.
До Котигорошка попросився начальник ТАДЕПО генерал Гратко і тривожно відрапортував, що уже все готово для масових арештів найпомітніших телесиків, але, цево, пане генерал-президенте, серед них є одна особа, яка, осмілююсь припустити, вам не буде байдужою.
Дві, подумав Котигорошко, а вголос спитав:
— Ви маєте на увазі журналістку Ярославу Кошун?
— Саме так, пане генерал-президенте. Котигорошко довго мовчав, а потім несподівано спитав Гратка:
— Що вони вам поганого зробили, ці телесики?
— Нічого, — ошелешено відповів генерал Гратко.
— Тож за що ви їх хочете вимордувати?
— Ви наказали, пане генерал-президенте, — чесно відповів генерал Гратко.
Котигорошко спалахнув, вхопив генерала Гратка за вилоги мундира, струсонув, але швидко опам'ятався і прошипів:
— Слухай мене, генерале, даю наказ по твоїй службі: телесиків не чіпати, ігнорувати, вони для вас не існують, ви краще пильнуйте за безпекою держави!
— Вас, президенте, хрін втямиш, — зухвало подивившись Котигорошкови прямо у вічі, глузливо промовив генерал Гратко, — за безпеку держави дбай, а телесиків не чіпай. Та ж вони і є першою загрозою безпеці України!
Котигорошко зблід. З відвертим, можна сказати, бунтом свого підлеглого йому ще зіткнутися не доводилося, тому, не зовсім тямлячи, що коїть, схопив зі стіни, де в нього була розвішена старовинна холодна зброя, гострющу арабську шаблю і одним махом відтяв генералови Граткови голову. Бідний тадепівець навіть не встиг злякатись.
Після цього вчинку Котигорошко тиждень перебував у нестямі і якби від нього не сховали усю зброю, то, може, й відправив би себе слідом за нефортунним Гратком.
Поволі отямившись, Котигорошко цілу зиму активно займався державними справами, а коли трохи потеплішало, зібрав Державну Колегію.
— Панове державники, — звернувся генерал-президент до насторожених генералів і міністрів, — здається, прийшов час нам усім чесно оцінити ситуацію і відповісти самим собі на запитання: що ж ми маємо? Люди вчорашнього дня лементують, що, мовляв, прийшов кінець Україні і справа йде до цілковитої загибелі. Але, вивчивши за зиму усі сфери українського буття, я зробив відкриття, яким хочу поділитися з вами. Нічого страшного не сталося!
Державною Колегією прокотилась притишена хвиля ремства, та Котигорошко вдав, що нічого не помітив, і продовжував:
— Поки існувала Атлантида — перманентний агресор і потенційна загроза усій людській цивілізації (так, так, закивали головами державці), доти Україна мусила бути могутньою мілітарною потугою і тримати в статусі обмеженого суверенітету своїх сусідів. Але Атлантиду знищено (слава героєви, слава героєви, забурмотіли державники), тож чи була потреба й далі ціною неймовірних зусиль утримувати ту громіздку мілітарну потугу, якою була Україна ще кілька років тому? (Державці мовчали). Я думаю, що зміни, які стались, були вимогою часу, і тепер перед Україною відкриваються нові перспективи. Чи не час усе це узаконити, прийнявши нову концепцію державного розвитку України?
Державці ще похмуріше мовчали.
— А що робити? — несподівано вигукнув Котигорошко, моментально перетворившись із лагідного популіста у лютого узурпатора. Це державцям сподобалося, і вони пожвавішали.
— Хто з вас скаже, що робити? — кричав Котигорошко. — Воювати по всьому периметру кордонів, до рештки виснажуючи народ і Україну? Хто скаже, що такий шлях нас приведе до успіху?
Державці мовчали, але тепер уже весело, з готовністю слухати і підкорятися.
— А чи не час уже дати спокій нашому, хай славному, але уже віджилому, минулому і будувати собі, мудро і спокійно, нормальну державу? Тим більше, що нинішні державні кордони України цілком збігаються з етнічними границями української нації! А ще звільнена від надмірної мілітаризації економіка почне оживати! То чого ще вам треба?
Один з членів Державної Колегії старий міністр фінансів Горщиксрібляк, обмінявшись поглядом із найвпливовішими державцями, повагом встав, розправив сиві вуса і промовив:
— Ми що, батьку? Ми — нічого! Веди нас, як сам знаєш. Ми лише — за.
Державці охоче погодились і енергійно закивали головами… Але — не всі. В трьох різних місцях зали утворилися три енерґетично негативні центри незгоди. Всі спрямували свої погляди туди. З трьох стільців підвелися три патріярхи трьох відламів колись єдиної Законослужницької церкви (спроба подолати розкол між двома патріярхами в Україні призвела до появи третього). Вони були ображені, як обійдені ласощами, діти, і ледь не плакали.
— А телесики? — пробурмотів один із них. — Коли, батьку, ти телесиків вимордуєш?
— Цих єретиків-сектантів! — підказав другий.
— Антидержавників! — патріотично докинув третій. Котигорошко спохмурнів і щось шепнув своєму помічникови, той кивнув головою, вийшов, а повернувся за п'ять хвилин з гербовим папером, який подав Котигорошкови. Протягом цього часу в залі панувала зловісна тиша.
— Прошу уваги, панове члени Державної Колегії, — офіційним тоном говорив Котигорошко, — це указ генерал-президента України, за яким церква відділяється від держави, а право на вибір віри є особистою прерогативою кожного громадянина
України. Хто проти?
Державці байдуже переглянулися, лише три патріярхи
загрозливо підняли свої пастирські посохи.
— Майже одноголосно, — продовжував Котигорошко, — та це не все, оголошене — це пункт перший, пункт другий, що є наслідком першого, — передбачає виведення шановних панів патріярхів зі складу Державної Колегії. Хто проти?
Усі були за.
— Патріярхів прошу покинути засідання, — дерев'яним
голосом відкарбував Котигорошко.
Патріярхи один за одним виходили із зали. Кожен з них зупинявся в дверях, творив знамення своєї церкви (знак яйця з крапкою всередині) і голосно промовляв:
— Прокляття на твою голову, царю бусурманський, безбожнику ти такий препоганий!
Котигорошко стояв блідий, але непохитний.
Потім він оголосив Державній Колегії, що хоче відпочити, тому бере відпустку на три тижні, а державу полишає на шанованого всіма державця — міністра фінансів Горщиксрібляка.
Державці зааплодували, а Котигорошко запросив усіх на обід із зубрівкою.
…В редакцію телесіянського журналу «Кам'яний дух», що містилась на вулиці Короля Горохія Другого у Чернівцях, зайшов відвідувач. Це був немолодий, але ще досить стрункої постави чоловік з буйним сивим чубом і коротко стриженими вусами. Одягнутий він був у твідовий костюм, сірий плащ, темну спортивну сорочку — все, на перший погляд, звичне і непоказне, але при більш прискіпливому вивченні можна було довідатися, що одяг прибульця не лише зі смаком підібраний, але й дуже дорогий.
Прибулець зайшов у приймальню головного редактора і спитав, чи може його прийняти пані головна редакторка. На запитання секретарки, хто, мовляв, він, відвідувач відповів, що його ім'я — Горохій Вишнеславович — «так само, як нашого легендарного українського короля, панночко, на честь якого названа ця славна чернівецька вулиця»… Здивована секретарка не скористалась електронним зв'язком, а особисто пішла доповісти своїй патронесі про дивного гостя. За хвилину вийшла сама пані головна редакторка Ярина Савойська.
— Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!
Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.
— Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу, пане Горохію.
Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.
Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.
— Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?
— Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.
— Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?
Ярина слухала відповідь, мовчки кивала головою і дивилася своїми зеленими очима поверх окулярів на Котигорошка.
— Зрозуміло. Коли виїжджаєш? Вже? Щасливої дороги! Ярина поклала слухавку, перш ніж Котигорошко, що підвівся, встиг вихопити її у неї з руки.
— А ти своїх солдатських звичок не кидаєш, Вишнеславе, — докірливо похитала головою Ярина, — хоча й ніби президент великої держави. Чи уже не великої? Ти мене налякав, я ледь охорону не викликала. Хоча чого тут дивуватись, зважаючи на твої подвиги, на те, як ти до влади прийшов, очікувати шляхетних манер не варто. Не забажала Ярослава з тобою розмовляти! Каже, ніколи їй. Це справді так, бо вона уже в дорозі до Відня. На авті свого друга — командира телесіянської варти майора Архікрилатія. Він, до речі, атлантидець, один з кількох тисяч, які дивом врятувались після твого «подвигу» по знищенню цілого континенту і сотень мільйонів людей.
— Це була війна, — буркнув нарешті Котигорошко, що сидів на краєчку стільця. Він був блідий і згорблений. Старий нещасний чоловік.
Ярина почала перебирати на столі якісь папери. Котигорошко ще трохи посидів, а потім важко підвівся і мовчки попрямував до дверей.
— Другий аргумент, — промовила Ярина.
— Що? — обернувся Котигорошко.
— Я тобі продемонструвала, радше ти сам побачив, що твій перший аргумент на виправдання твого приходу сюди спростовано. Тепер я хочу зреагувати на твій евентуальний другий аргумент.
Котигорошко підійшов до стільця з наміром сісти.
— Сідати не обов'язково, — несподівано промовила Ярина, — бо наша розмова буде недовгою. Хоча, — вона мстиво посміхнулася, — у твоєму віці важко стояти, тому сідай.
Котигорошко почервонів, не сів, лише оперся на бильце стільця.
— Отож ти, Вишнеславе, можеш сказати, що хочеш покаятися за скоєне і прийняти телесіянство. Мало того, ти як повновладний диктатор України можеш навіть проголосити телесіянство державною релігією замість дискредитованого законослужництва. Ось цього я й найбільше боюсь. Бо якщо так станеться, то за сто-двісті років телесіянство перетвориться у суху догму — складову державного офіціозу. Тебе кооптують до лику святих як царя, що запровадив телесіянство в Україні, а відповідальність за кару Телесія перекладуть на якогось поганого атлантидця, скажімо, на того самого нещасного Дактиліяна. Тому, прийнявши телесіянство, ти не розчулиш ні мене, ні свою дочку Ярославу. Та заборонити це я тобі не можу, роби, що маєш робити. У Києві є телесіянська громада з єпископом, тож звертайся до них. Я тобі ні допомагати, ні заважати не буду. А тепер йди!
— Але ж я не збираюсь приймати телесіянство! — розпачливо вигукнув Котигорошко.
— Тим швидше йди собі, — жорстко сказала Ярина і рішуче підвелась.
Котигорошко дуже повільно, раз по раз оглядаючись, вийшов.
Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив. Аналітики спецслужб, яким він не мав підстав не довіряти, прорахувавши ситуацію, прогнозували у разі телесіянізації України зверху запеклу громадянську війну. Бо законослужництво, відлучене від державної системи, не лише не занепало, а, навпаки, набуло нових прихильників. Тож баланс релігій в Україні став таким: третина вірила в Телесія, третина дотримувалася традиційного законослужництва, третина вірила у різноманітні дрібні культи, а також — у невідомо що. Тому все залишалося так, як є…
Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерти він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде.
Смерть до Котигорошка не приходила. Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.
Спочатку — Ярина. Вона виснажила себе надмірною працею і померла просто на своєму робочому місці, підписуючи у світ чергове число «Кам'яного духу».
Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.
Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.
Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.
Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.
Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.
— Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.
— Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.
— Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.
Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.
— Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.
— Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.
— Це як? — здивувався Котигорошко.
— А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!
— Але ж… — завагався Котигорошко.
— Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…
— Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.
— Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…
— Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.
— Що? — не зрозумів ареопаг.
— Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.
— А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…
— Що?! — закричав Котигорошко, як у кращі роки. — Що ти мелеш, словоблуде фальшивий?! Яку благу вість? Я що — Телесій Новоявлений?
Котигорошко нарешті збагнув, що цей підлий ареопаг уже має його за вередливого здитинілого маразматика і забавляє пустими забавками, аби не наробив дурниць. Владу, реальну владу, ховають від нього, як сірники від нерозумного дитинчати, та, очевидно, він їм ще потрібен, якщо не відправили ще його маршрутом історичного президента Трипільського. Потрібен як — хай слабкий, але — запобіжник від скаженої міжусобної гризні.
— Та ви! Та ви!.. — кричав Котигорошко, але несподівано зів'яв, зіщулився і тихо промовив:
— А може, ви мене на пенсію відпустите, га, хлопці?
— Не губи, батьку! — залементував ареопаг.
Це не ареопаг, це — кліка, здогадався Котигорошко, а вголос сказав:
— Панове достойники, я вже немолодий, сили вже не ті, час уже би й про відпочинок подумати. А ви виберіть з-поміж себе собі ватажка, я з охотою передам йому усі державні клейноди, титули і решта. Про владу доречно наразі говорити, але владу я теж передам.
Кліка насторожено переглянулася поміж собою і ще раз залементувала:
— Не губи, батьку! Без Тебе все пропаде! Без Тебе України не буде!
Справді, подумав Котигорошко, без мене все пропаде, але лише для неї, для цієї жадібної, хижої, жорстокої кліки. Перегризуться же ж!
— Йдіть до дідька! — махнув головою Котигорошко. — Йдіть геть, я відпускаю вас. Не буде ні війни, ні параду, ні мітингу. Йдіть, йдіть. Усе залишається так, як є!
Проте все так, як є, не залишилося. В Україні почалися бунти. Поки подекуди спалахували то податкові (проти високих податків), то алкогольні (проти підвищення цін на спиртне), то грошові (проти конфіскаційної грошової реформи) заворушення, Котигорошко на них особливої уваги не звертав. Просто поліція і внутрішні війська, підпорядковані ТАДЕПО, без особливих зусиль розпорошували ворохобників. Були вбиті і покалічені, але як без цього? Народ терпів. Тим більше, що усі ці силові акції чинились іменем генерал-президента богорівного Котигорошка (Героя, Батька, Рятівника і решта). Але коли почались хлібні бунти (з голоду), Котигорошкови це дуже не сподобалося, проте він уже нічого не міг вдіяти.
Він довго думав над своєю долею і однієї очі додумався до того, як йому вийти з цієї халепи. Все дуже просто: треба очолити черговий народний бунт, знести кліку і встановити в Україні більш-менш справедливий людяний режим. На чолі… Гм. Ти ж збирався на пенсію, старий. А, там видно буде. Головне — здолати кліку.
Котигорошко чекав чергового бунту. Такого невеликого, але дуже галасливого.
Сталось. Бунтівники окупували центр Києва і вимагали роботи і хліба. Більше нічого.
Пора, вирішив Котигорошко. Він одягнув свій старенький бойовий камуфляж, машинально причепив кобуру з автоматичним пістолетом і, провівши хитромудру операцію із введення в оману персональної охорони, пробрався зі своєї резиденції на вулицю. Без перешкод пройшов численні кордони поліції і внутрішніх військ на вулиці Банковій (його не впізнавали, бачили, що йде собі якийсь літній генерал, хай іде) і почав спускатися по Інститутській вниз до Хрещатика. Бунтівники мітингували на Майдані Незалежности. їх заводії виголошували підбурюючі промови із трибуни Монумента. Котигорошко почав пробиратися крізь натовп з метою вилізти на трибуну і сказати людям, що, мовляв, він, їх президент, сам Котигорошко, з ними — проти кліки олігархів, відповідно — за народ, за Україну! Та він не дійшов. Тут уже його впізнали.
— Та це ж сам Котигорошко! — зарепетував один із заколотників, худий чоловічина з тижневим заростом.
— Так, це я, ваш президент, — радісно підтвердив Котигорошко.
— Бийте його, люди! Це він винен! — заволав неголений і замахнувся на свого президента шматком сталевої труби.
Все, подумав Котигорошко, але несподівано сам для себе вихопив пістолет і вистрілив у груди нападника. Той залився кров'ю. Натовп з жахом розступився, але за хвилину почав загрозливо стискатися довкола Котигорошка.
Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.
До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.
— Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.
— Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…
Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…
Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…