Сказка Котигорошко
Читать сказки онлайн / Украинские народные сказки
X Сироти невтішні
Україна осиротіла. Несподівано для всіх, а найбільше — для самого себе, нагло помер довголітній президент України — Батько Нації, Оборонець Неньки, Лицар Віри і Гарант Конституції Його Високошляхетність пан Охріміян Трипільський. Від швидкоплинного, кажуть, раку серця. Щоправда, вже на смертному ложі пан президент встиг докласти руку до важливих державних справ: він підписав указ, за яким звільнив з посади прем'єр-міністра Кавуненка «у зв'язку з переходом на іншу роботу», а на його місце призначив відомого достойника Вернидуба. А вже потім помер.
За конституцією, в разі раптового «унеможливлений виконувати президентські обов'язки» цю тяжку функцію перебирає на себе прем'єр-міністр. Отож Вернидуб і перебрав. Першим його указ в ролі в.о. президента був «щодо вжиття заходів про увічнення пам'яти покійного президента». Пропонувалось, аби в кожному місті найперша новозбудована вулиця була названа «Трипільською», а нове, засноване українськими колоністами, в Північній Африці місто найменувати — Тріполі. Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. Вернидуб не піддався. Зате він вповні забезпечив жалобну програму. Три дні і три ночі йшов осиротілий український нарід прощатися зі своїм президентом, тіло якого, вже подвійно забальзамоване, було виставлено для прощання у Софії Київській. Почесну варту біля труни небіжчика несли» в.о. Вернидуб, новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, просто гарна людина Вернигора, начальник ТАДЕПО генерал Буха Копитович, військовий міністр Жовтовод-Водяник, генерал невідомого роду військ Доброзол та інші ліпші люди України. Лише голови Верховної ради Каламутненка чомусь ніде не було помічено. З'явились різноманітні чутки, які, однак, відразу ж були спрямовані у накреслене невидимою рукою русло: Каламутненко з горя запив. І так, кажуть, сарака п'є, що вже, мабуть, не вийде із запою, а якщо вийде, то вже точно обов'язки голови ВРУ виконувати не зможе. Забігаючи наперед, варто зазначити, що так воно і сталося. Каламутненко, вражений такою тяжкою втратою для Неньки, пив три тижні. Затим його запровадили до психіятричного шпиталю, де він і написав заяву з проханням до народних депутатів, аби ті увільнили його від обов'язків голови ВРУ. Народні обранці завважили прохання «нещасної хворої людини», а новим головою Верховної ради обрали гарну людину на прізвище Вернигора. В той же приблизно час відбулася цікава і змістовна розмова між в.о. Вернидубом та міністром мілітарних справ Жовтовод-Водяником. Пан Вернидуб вийняв зі свого президентського сейфу простеньку картонну теку і покрутив нею перед носом міністра, натомість генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу…
А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, бабусі-пенсіонерки скрушно зітхали, мовляв, усі там будемо, гарний був чоловік, шкода лише, що не встиг пенсію підняти, як обіцяв ще під час перших своїх виборів, дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували… Атлантиді.
Вшанували пам'ять покійного і зарубіжні делегації. Першими прибули достойники зі Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України. Далі — найближчі дружні сусіди: король Германії з придворними, президент Гелії з віце-президенткою, імператор Турану з улюбленим конем, шах Ірану зі спадкоємцем трону. Затим трохи віддалені сусіди: прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії. Чекали, чи прибуде хтось від Атлантиди. Бо війна поки що холодна, а формально між Україною та Атлантидою — мир і розрядка. Несподівано прилетів сам генералісимус Птеро XXVI Дактиліян. Він навіть зробив такий толерантний жест, що одягнувся не у звичний свій генеральський мундир, а у звичайний партикуляр. Після покладання вінка «Від народу Атлантиди» до труни померлого Птеро мав коротку розмову з в.о. Вернидубом. Біля виходу із Софії Птеро, як того вимагає протокол, підійшов до в.о. Вернидуба і промовив стандартну фразу по-атлантидськи:
— Дозвольте, пане вео, у вашій особі висловити глибоке співчуття українському народови з приводу тяжкої втрати. Він був сильним лідером, цей ваш покійний президент Трипільський. Сподіваюсь, пане вео, що ви будете його гідним спадкоємцем.
Вернидуб розуміюче кивав головою, а генерал Доброзол ковзнув поглядом по Птерови — згори вниз і з задоволенням відзначив великі мішки під очима атлантидця та енергетичну впадину в паху. Так, подумав генерал Доброзол, поручник Котигорошко бойове завдання виконав на «відмінно».
Птеро XXVI Дактиліян тим часом потиснув лікоть в.о. Вернидуба і шепнув йому на вухо українською мовою:
— Всевишній тебе покарає за Трипільського, бандите!
— Йди ти до сраки, — шепнув у відповідь Вернидуб. Потім обидва керівники держав, що перебували у стані затяжної холодної війни, лагідно посміхнулися один одному, і атлантидець попрямував до свого авта.
На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього.
— Плюйте на мене, панове, бийте мене, розпинайте-карайте, бо ж грішник великий єсьм. Я підлий, поганий чоловік! Негідник від слова «негідний», — Вернидуба геть заносило. — Я — нікчема, я — лиходій, я — ворог народу. — Це вже робилось несмішним. Тому новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, тренований і спортивний, без зусиль вхопив в.о. президента попід пахви і відніс у горішні кімнати спати. Новопризначений же голова Верховної ради, співчутливо прицмокуючи, промовляв до гостей:
— Він його так любив, так шанував, просто не може до кінця збагнути те, що цього великого президента, цієї прекрасної людини, цього світоча цивілізації вже з нами нема. Це я, панове, маю на увазі, що в.о. Вернидуб дуже тужить за покійним президентом Трипільським. Та запевняю вас, панове, що вже завтра вранці це буде зовсім інша людина — тверезий, мудрий і вольовий керівник.
Справді, наступного дня в кабінеті президента України в Києві на вулиці Банковій сиділа інша людина — знервований від похмілля, роздратований від недосипання, погано поголений чоловік з синюватими мішками під очима. Начальник політичної поліції Буха Копитович доповів, що атлантидські засоби масової інформації, а найбільше — радіостанції, що «брешуть» на Европу, на всі смаки обсмоктують версію насильницької смерти Трипільського і роблять прозорі натяки у його, пана Вернидуба, бік. У відповідь в.о. Вернидуб викликав військового міністра і наказав, аби кораблі 7-го флоту українських ВМС топили у нейтральних водах судна Атлантиди, а потім би перепрошувались, мовляв, помилка сталася.
Холодна з рясними гарячими вкрапленнями війна між Україною та Атлантидою набирала все більшої сили. Політичні оглядачі, які на підставі обміну люб'язностями між Птеро XXVI Дактиліяном і в.о. Вернидубом біля труни Трипільського прогнозували потеплішання взаємин між цими країнами, були присоромлені і затавровані як некомпетентні…
В Україні тим часом все йшло за розробленим заздалегідь планом. Все, за одним дрібним, але неприємним винятком — десь щез бойовий маг Яблуненко.
Хорунжий Яблуненко після того, як провів анонімний сеанс чорної магії, отримав подяку особисто від генерала Бухи Копитовича і запрошення випити. В генеральському кабінеті пан генерал сам особисто налив чарку «бойовому побратимови», яку той змушений був випити. А коли випив, то мусив гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.
Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.
— Тит?!
— Вишнеслав?!
Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.
Україна осиротіла. Несподівано для всіх, а найбільше — для самого себе, нагло помер довголітній президент України — Батько Нації, Оборонець Неньки, Лицар Віри і Гарант Конституції Його Високошляхетність пан Охріміян Трипільський. Від швидкоплинного, кажуть, раку серця. Щоправда, вже на смертному ложі пан президент встиг докласти руку до важливих державних справ: він підписав указ, за яким звільнив з посади прем'єр-міністра Кавуненка «у зв'язку з переходом на іншу роботу», а на його місце призначив відомого достойника Вернидуба. А вже потім помер.
За конституцією, в разі раптового «унеможливлений виконувати президентські обов'язки» цю тяжку функцію перебирає на себе прем'єр-міністр. Отож Вернидуб і перебрав. Першим його указ в ролі в.о. президента був «щодо вжиття заходів про увічнення пам'яти покійного президента». Пропонувалось, аби в кожному місті найперша новозбудована вулиця була названа «Трипільською», а нове, засноване українськими колоністами, в Північній Африці місто найменувати — Тріполі. Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. Вернидуб не піддався. Зате він вповні забезпечив жалобну програму. Три дні і три ночі йшов осиротілий український нарід прощатися зі своїм президентом, тіло якого, вже подвійно забальзамоване, було виставлено для прощання у Софії Київській. Почесну варту біля труни небіжчика несли» в.о. Вернидуб, новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, просто гарна людина Вернигора, начальник ТАДЕПО генерал Буха Копитович, військовий міністр Жовтовод-Водяник, генерал невідомого роду військ Доброзол та інші ліпші люди України. Лише голови Верховної ради Каламутненка чомусь ніде не було помічено. З'явились різноманітні чутки, які, однак, відразу ж були спрямовані у накреслене невидимою рукою русло: Каламутненко з горя запив. І так, кажуть, сарака п'є, що вже, мабуть, не вийде із запою, а якщо вийде, то вже точно обов'язки голови ВРУ виконувати не зможе. Забігаючи наперед, варто зазначити, що так воно і сталося. Каламутненко, вражений такою тяжкою втратою для Неньки, пив три тижні. Затим його запровадили до психіятричного шпиталю, де він і написав заяву з проханням до народних депутатів, аби ті увільнили його від обов'язків голови ВРУ. Народні обранці завважили прохання «нещасної хворої людини», а новим головою Верховної ради обрали гарну людину на прізвище Вернигора. В той же приблизно час відбулася цікава і змістовна розмова між в.о. Вернидубом та міністром мілітарних справ Жовтовод-Водяником. Пан Вернидуб вийняв зі свого президентського сейфу простеньку картонну теку і покрутив нею перед носом міністра, натомість генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу…
А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, бабусі-пенсіонерки скрушно зітхали, мовляв, усі там будемо, гарний був чоловік, шкода лише, що не встиг пенсію підняти, як обіцяв ще під час перших своїх виборів, дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували… Атлантиді.
Вшанували пам'ять покійного і зарубіжні делегації. Першими прибули достойники зі Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України. Далі — найближчі дружні сусіди: король Германії з придворними, президент Гелії з віце-президенткою, імператор Турану з улюбленим конем, шах Ірану зі спадкоємцем трону. Затим трохи віддалені сусіди: прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії. Чекали, чи прибуде хтось від Атлантиди. Бо війна поки що холодна, а формально між Україною та Атлантидою — мир і розрядка. Несподівано прилетів сам генералісимус Птеро XXVI Дактиліян. Він навіть зробив такий толерантний жест, що одягнувся не у звичний свій генеральський мундир, а у звичайний партикуляр. Після покладання вінка «Від народу Атлантиди» до труни померлого Птеро мав коротку розмову з в.о. Вернидубом. Біля виходу із Софії Птеро, як того вимагає протокол, підійшов до в.о. Вернидуба і промовив стандартну фразу по-атлантидськи:
— Дозвольте, пане вео, у вашій особі висловити глибоке співчуття українському народови з приводу тяжкої втрати. Він був сильним лідером, цей ваш покійний президент Трипільський. Сподіваюсь, пане вео, що ви будете його гідним спадкоємцем.
Вернидуб розуміюче кивав головою, а генерал Доброзол ковзнув поглядом по Птерови — згори вниз і з задоволенням відзначив великі мішки під очима атлантидця та енергетичну впадину в паху. Так, подумав генерал Доброзол, поручник Котигорошко бойове завдання виконав на «відмінно».
Птеро XXVI Дактиліян тим часом потиснув лікоть в.о. Вернидуба і шепнув йому на вухо українською мовою:
— Всевишній тебе покарає за Трипільського, бандите!
— Йди ти до сраки, — шепнув у відповідь Вернидуб. Потім обидва керівники держав, що перебували у стані затяжної холодної війни, лагідно посміхнулися один одному, і атлантидець попрямував до свого авта.
На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього.
— Плюйте на мене, панове, бийте мене, розпинайте-карайте, бо ж грішник великий єсьм. Я підлий, поганий чоловік! Негідник від слова «негідний», — Вернидуба геть заносило. — Я — нікчема, я — лиходій, я — ворог народу. — Це вже робилось несмішним. Тому новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, тренований і спортивний, без зусиль вхопив в.о. президента попід пахви і відніс у горішні кімнати спати. Новопризначений же голова Верховної ради, співчутливо прицмокуючи, промовляв до гостей:
— Він його так любив, так шанував, просто не може до кінця збагнути те, що цього великого президента, цієї прекрасної людини, цього світоча цивілізації вже з нами нема. Це я, панове, маю на увазі, що в.о. Вернидуб дуже тужить за покійним президентом Трипільським. Та запевняю вас, панове, що вже завтра вранці це буде зовсім інша людина — тверезий, мудрий і вольовий керівник.
Справді, наступного дня в кабінеті президента України в Києві на вулиці Банковій сиділа інша людина — знервований від похмілля, роздратований від недосипання, погано поголений чоловік з синюватими мішками під очима. Начальник політичної поліції Буха Копитович доповів, що атлантидські засоби масової інформації, а найбільше — радіостанції, що «брешуть» на Европу, на всі смаки обсмоктують версію насильницької смерти Трипільського і роблять прозорі натяки у його, пана Вернидуба, бік. У відповідь в.о. Вернидуб викликав військового міністра і наказав, аби кораблі 7-го флоту українських ВМС топили у нейтральних водах судна Атлантиди, а потім би перепрошувались, мовляв, помилка сталася.
Холодна з рясними гарячими вкрапленнями війна між Україною та Атлантидою набирала все більшої сили. Політичні оглядачі, які на підставі обміну люб'язностями між Птеро XXVI Дактиліяном і в.о. Вернидубом біля труни Трипільського прогнозували потеплішання взаємин між цими країнами, були присоромлені і затавровані як некомпетентні…
В Україні тим часом все йшло за розробленим заздалегідь планом. Все, за одним дрібним, але неприємним винятком — десь щез бойовий маг Яблуненко.
Хорунжий Яблуненко після того, як провів анонімний сеанс чорної магії, отримав подяку особисто від генерала Бухи Копитовича і запрошення випити. В генеральському кабінеті пан генерал сам особисто налив чарку «бойовому побратимови», яку той змушений був випити. А коли випив, то мусив гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.
Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.
— Тит?!
— Вишнеслав?!
Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.