Сказка Котигорошко
Читать сказки онлайн / Украинские народные сказки
II Подвиг перший
Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів. Тактика у цих морських розбійників була з професійного боку напрочуд грамотною — вони нападали на прибережні міста і селища у найнесподіваніших місцях, причому постійно міняючи засоби пересування, — то вони висаджувались із швидкісних катерів, то з'являлися з-під води у водолазному спорядженні, то десантувалися з підводних човнів, то викидалися десантом у самому центрі Дербента на парашутах з літаків без знаків розрізнення, то вторгались у Грозний десятком гелікоптерних ескадрилей… Пірати ці були озброєні найсучаснішими зразками звичайної зброї, але ніхто не міг заручитись від того, що вони таємно вже не володіють геофізичною та психотронною зброєю, або ще гірше — чи не протиставлять вони себе усьому цивілізованому людству і не підірвуть десь із дурного розуму атомну бомбу. Адже вони не є суб'єктом міжнародного права і не підписували Універсал про категоричну заборону ядерного озброєння у будь-яких модифікаціях, який провідні країни світу уклали зі страху після спустошення однієї сьомої частини суші на північ від Китаю і на схід від Балтики.
Пірати ці були невловимими ще й тому, що ніхто не знав, де знаходяться їхні основні бази. Іран і Туран категорично заперечували будь-яку можливість базування розбійників на їх території, мовляв, самі потерпають від їхніх наскоків не менш, ніж Україна. Тоді де їх барлоги?
Чотар Котигорошко теж не відмовився би це дізнатися. Мало того, він мав амбіцію колись розгадати цю загадку, бо ж сказано у Бронзовій книзі Буття: «Нічого нема у цьому світі під Третім Місяцем таємного, аби не стало явним».
Весь цивілізований світ підозрював, що каспійські пірати — це креатура Атлантиди, але цинічні атлантські вожді лише знущально насміхалися з цих натяків, мовляв, доведіть. Так минали роки, пірати все нахабніше плюндрували узбережжя Каспію по всьому периметру і щезали десь у центрі моря. Численні експедиції надводних і підводних військових флотів України, Ірану і Турану не знаходили жодних слідів піратських баз — ні плаваючих, ні підводних.
Одного вечора чотар Котигорошко сидів у своєму командирському бліндажі і думав думу, яка не покидала його останні півроку: де ж все-таки переховуються каспійські пірати? Водночас він упівока спостерігав за футболом по телевізору. Транслювався вирішальний матч чемпіонату України — грали «Динамо» Київ і «Софія» Цар город. Ось софіївський нападник вийшов сам на сам з динамівським брамкарем, замах ногою… Ф-і-і-в! Суддівський свисток, який будь-кого може довести до імпотенції, зупинив атаку. Поза грою! А щоб тебе горе побило! Удар від воріт. Гра триває…
А чому поза грою, подумав Котигорошко, чому, переступаючи певну грань, футболіст раптово перестає бути дійовою особою ігрового дійства? Та все дуже просто, супротивники йому організовують таке становище. Просто захисники залишають противника за своїми спинами у зоні, яка автоматично стає для нього мертвою. І він уже не є загрозою для їхніх воріт.
А може, командувач піратів адмірал Веслоу теж грає з нами у подібну гру, несподівано осяяло Котигорошка. Ясно, що база піратів — це підводний авіаносець атлантського виробництва, а інакше бути й не може, ясно, що якби вдалося цей об'єкт зафіксувати, то кількома десятками глибинних бомб піратству у Каспійському морі можна покласти край, але чому цей об'єкт невловимий? А якщо піратський адмірал Веслоу сам собі влаштовує положення «поза грою»? Вирушає ескадра шукати піратів, скажімо, 3 Бакинського порту, а Веслоу вже там, за спинами туранських кораблів, відсиджується, хто здогадається шукати пірата на своїй же військовій базі? І так само він відсиджується у Астрахані, у Святослав-юрті, у Бендер-шаху, у Синьожовтоводську і т. д., коли відповідно з цих портів вирушають мисливці на піратів.
Це з'ясували. А тепер треба подумати, звідки пірат, а правильніше — капер Атлантиди адмірал Веслоу дізнається, коли і хто збирається на нього полювати. Перше, найголовніше пояснення: він може мати шпигунів. А позаяк впіймати піратів не можуть ні українські, ні іранські, ні туранські моряки, то слід припустити, що шпигунів він має в усіх трьох штабах ВМФ. І то не простих, а ефективних розвідників, що мають доступ до надтаємної інформації. Можна таке припустити? — спитав сам себе Котигорошко і сам собі відповів: теоретично можливо, практично — ні.
Тоді — що? Та що тут думати, розсміявся сам до себе Котигорошко, адмірал Веслоу — телепат. Він швидко знайшов у своєму комп'ютері файл «Телепатія» і відкрив його.
«Т. — психічне явище, пояснення якого не має чіткого наукового обгрунтування, ознаками його є так зване екстрасенсорне сприйняття — приймання інформації людиною, не пов'язане з функціонуванням відомих науці органів відчуття. Поряд з такими явищами, як телестезія, телекінез та іншими парапсихологічними феноменами, є постійним об'єктом дослідження специфічних наукових установ, як Інститут мозку в Посейдонії, Академія «псі» у Києві, Центр дослідження біологічної енергії у Пекіні, Школа людини у Делі тощо…»
Ну, це для профанів, засміявся Котигорошко і відкрив ще один файл «Телепатія», але вже не із загальнодоступної Мережі, а з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ.
«Т. — психічне явище, яке поряд з іншими подібними феноменами — телестезією, телекінезом та іншими парапсихологічними ефектами після відкриття та кодифікації українськими та паралельно з ними атлантськими вченими елементарних частинок — аксіонів, психонів і мікролептонів, а також солетонних та торсіонних полів, лягло в основу технології виробництва психотронної зброї…»
Це вже щось, — задоволено подумав Котигорошко і читав далі.
«Після досягнення всесвітнього консенсусу із тотальної заборони ядерної зброї психотронні генератори поряд із геофізичними мінами стали основними засобами стримування…»
— Ну, це ми й без вас знаємо, — вже вголос подумав Котигорошко і спитав ще раз сам себе: — Чому ніхто не хоче припустити, що піратський адмірал Веслоу — телепат?
— А навіщо? — відповів сам же собі. — Навіщо шукати просте і логічне пояснення, коли власні невдачі у боротьбі з піратством можна списувати на більш екзотичні чинники, як-то: пірати навчилися переміщуватись у часі, і коли їх шукають сьогодні, вони вже грабують місто у завтрашньому дні, чи — пірати навчилися вигинати простір, і коли ми їх шукаємо у дельті Волги, вони вже біля берегів Ірану, і навпаки, чи ще — пірати мають генератори де— і рематеріялізації і вміють ставати невидимими, аж до екстравагантного — пірати викопали тунель від Махачкали до Посейдонії і під час облав на них просто відсиджуються у своїх патронів в Атлантиді.
А він всього-на-всього телепат, цей адмірал каспійських корсарів!
Котигорошко вирішив знищити піратську підводну базу. Насамперед він склав диспозицію. Позаяк Веслоу час від часу сканує мислений простір військово-морських штабів, то чотар Котигорошко змушений буде не доповідати командуванню про свої дії, а діяти на власний розсуд, мало того, він не має права повідомляти про свої дії нікому зі своїх підлеглих, ба, навіть — думати про це треба якнайменше.
Просто треба приготуватись і чекати найближчої виправи на піратів.
Кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази, аж поки не знайшов нарешті те, на що чекав. Після кількох зухвалих піратських нападів на північне узбережжя Каспію Астраханська ескадра під орудою адмірала Гарбузенка отримала наказ вирушити у черговий рейд з пошуку морських розбійників. Отже, підводний авіаносець адмірала Веслоу десь біля Астрахані, подумав Котигорошко і відразу відкинув цю думку (аби клятий пірат не прочитав).
До Котигорошкового блок-поста було прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу. (Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом «Шлях Сагайдачного»).
Чотар Котигорошко викликав свого не стільки підлеглого, скільки колегу, чотар-лейтенанта Яромира Дерев'янського і, ввімкнувши усю електроніку, яка лише була в бліндажі (аби адміралови Веслоу фонило), дав йому короткий наказ: оснастити катер повним боєкомплектом глибинних бомб, запастися пальним і вночі тихенько, так, аби не знала ні піхота, ні гелікоптерники, йти в Астрахань.
Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий.
Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню.
Ага, подумав Котигорошко, зараз почнеться, якщо це авіаносець піратів, то, очевидно, буде бій, бо так просто вони не здадуться, якщо це підводний човен когось із сусідів, то, вважай, я розпочав війну, україно-іранську або україно-туранську, якщо ж це наша якась секретна техніка, то гаплик тобі, Вишнеславе, — трибунал і розстріл перед строєм!
Цього разу Котигорошко помилився кругом. Так, це були пірати, і їхню плавучу базу Котигорошко підбив, але вони хотіли саме просто так здаватись, бо ж не знали, що їх впіймали лише десять легко озброєних катерів, а не всі три каспійські військові флоти. Тим більше, що їхній підводний авіаносець був суттєво пошкоджений: піднятися на поверхню він ще якось зміг, але знову зануритися чи якось маневрувати — вже ні.
Коли стало зрозуміло, що це таки пірати, Котигорошко доповів усе своєму начальству і викликав термінову підмогу.
Поки пірати зорієнтувались, що їх перемогло всього десять легких катерів, пробувати підбивати есмінці, крейсери та сторожовики усіх трьох флотів і розпочинати бойові дії з їх боку ставало цілком абсурдним.
Адмірал Веслоу, низькорослий міцний п'ятдесятирічний веселун з рудою на сажень бородою, довго сміявся сам із себе і нарешті вистрілив собі у вишкірений рот. Решта корсарів самогубством не займались, а охоче йшли в полон, бо знали, що за морським каспійським кодексом вішають лише піратського капітана, а матросів перевербовують для непрестижної служби — на мінних тральниках, наприклад.
Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.
Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.
Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.
У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.
Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів. Тактика у цих морських розбійників була з професійного боку напрочуд грамотною — вони нападали на прибережні міста і селища у найнесподіваніших місцях, причому постійно міняючи засоби пересування, — то вони висаджувались із швидкісних катерів, то з'являлися з-під води у водолазному спорядженні, то десантувалися з підводних човнів, то викидалися десантом у самому центрі Дербента на парашутах з літаків без знаків розрізнення, то вторгались у Грозний десятком гелікоптерних ескадрилей… Пірати ці були озброєні найсучаснішими зразками звичайної зброї, але ніхто не міг заручитись від того, що вони таємно вже не володіють геофізичною та психотронною зброєю, або ще гірше — чи не протиставлять вони себе усьому цивілізованому людству і не підірвуть десь із дурного розуму атомну бомбу. Адже вони не є суб'єктом міжнародного права і не підписували Універсал про категоричну заборону ядерного озброєння у будь-яких модифікаціях, який провідні країни світу уклали зі страху після спустошення однієї сьомої частини суші на північ від Китаю і на схід від Балтики.
Пірати ці були невловимими ще й тому, що ніхто не знав, де знаходяться їхні основні бази. Іран і Туран категорично заперечували будь-яку можливість базування розбійників на їх території, мовляв, самі потерпають від їхніх наскоків не менш, ніж Україна. Тоді де їх барлоги?
Чотар Котигорошко теж не відмовився би це дізнатися. Мало того, він мав амбіцію колись розгадати цю загадку, бо ж сказано у Бронзовій книзі Буття: «Нічого нема у цьому світі під Третім Місяцем таємного, аби не стало явним».
Весь цивілізований світ підозрював, що каспійські пірати — це креатура Атлантиди, але цинічні атлантські вожді лише знущально насміхалися з цих натяків, мовляв, доведіть. Так минали роки, пірати все нахабніше плюндрували узбережжя Каспію по всьому периметру і щезали десь у центрі моря. Численні експедиції надводних і підводних військових флотів України, Ірану і Турану не знаходили жодних слідів піратських баз — ні плаваючих, ні підводних.
Одного вечора чотар Котигорошко сидів у своєму командирському бліндажі і думав думу, яка не покидала його останні півроку: де ж все-таки переховуються каспійські пірати? Водночас він упівока спостерігав за футболом по телевізору. Транслювався вирішальний матч чемпіонату України — грали «Динамо» Київ і «Софія» Цар город. Ось софіївський нападник вийшов сам на сам з динамівським брамкарем, замах ногою… Ф-і-і-в! Суддівський свисток, який будь-кого може довести до імпотенції, зупинив атаку. Поза грою! А щоб тебе горе побило! Удар від воріт. Гра триває…
А чому поза грою, подумав Котигорошко, чому, переступаючи певну грань, футболіст раптово перестає бути дійовою особою ігрового дійства? Та все дуже просто, супротивники йому організовують таке становище. Просто захисники залишають противника за своїми спинами у зоні, яка автоматично стає для нього мертвою. І він уже не є загрозою для їхніх воріт.
А може, командувач піратів адмірал Веслоу теж грає з нами у подібну гру, несподівано осяяло Котигорошка. Ясно, що база піратів — це підводний авіаносець атлантського виробництва, а інакше бути й не може, ясно, що якби вдалося цей об'єкт зафіксувати, то кількома десятками глибинних бомб піратству у Каспійському морі можна покласти край, але чому цей об'єкт невловимий? А якщо піратський адмірал Веслоу сам собі влаштовує положення «поза грою»? Вирушає ескадра шукати піратів, скажімо, 3 Бакинського порту, а Веслоу вже там, за спинами туранських кораблів, відсиджується, хто здогадається шукати пірата на своїй же військовій базі? І так само він відсиджується у Астрахані, у Святослав-юрті, у Бендер-шаху, у Синьожовтоводську і т. д., коли відповідно з цих портів вирушають мисливці на піратів.
Це з'ясували. А тепер треба подумати, звідки пірат, а правильніше — капер Атлантиди адмірал Веслоу дізнається, коли і хто збирається на нього полювати. Перше, найголовніше пояснення: він може мати шпигунів. А позаяк впіймати піратів не можуть ні українські, ні іранські, ні туранські моряки, то слід припустити, що шпигунів він має в усіх трьох штабах ВМФ. І то не простих, а ефективних розвідників, що мають доступ до надтаємної інформації. Можна таке припустити? — спитав сам себе Котигорошко і сам собі відповів: теоретично можливо, практично — ні.
Тоді — що? Та що тут думати, розсміявся сам до себе Котигорошко, адмірал Веслоу — телепат. Він швидко знайшов у своєму комп'ютері файл «Телепатія» і відкрив його.
«Т. — психічне явище, пояснення якого не має чіткого наукового обгрунтування, ознаками його є так зване екстрасенсорне сприйняття — приймання інформації людиною, не пов'язане з функціонуванням відомих науці органів відчуття. Поряд з такими явищами, як телестезія, телекінез та іншими парапсихологічними феноменами, є постійним об'єктом дослідження специфічних наукових установ, як Інститут мозку в Посейдонії, Академія «псі» у Києві, Центр дослідження біологічної енергії у Пекіні, Школа людини у Делі тощо…»
Ну, це для профанів, засміявся Котигорошко і відкрив ще один файл «Телепатія», але вже не із загальнодоступної Мережі, а з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ.
«Т. — психічне явище, яке поряд з іншими подібними феноменами — телестезією, телекінезом та іншими парапсихологічними ефектами після відкриття та кодифікації українськими та паралельно з ними атлантськими вченими елементарних частинок — аксіонів, психонів і мікролептонів, а також солетонних та торсіонних полів, лягло в основу технології виробництва психотронної зброї…»
Це вже щось, — задоволено подумав Котигорошко і читав далі.
«Після досягнення всесвітнього консенсусу із тотальної заборони ядерної зброї психотронні генератори поряд із геофізичними мінами стали основними засобами стримування…»
— Ну, це ми й без вас знаємо, — вже вголос подумав Котигорошко і спитав ще раз сам себе: — Чому ніхто не хоче припустити, що піратський адмірал Веслоу — телепат?
— А навіщо? — відповів сам же собі. — Навіщо шукати просте і логічне пояснення, коли власні невдачі у боротьбі з піратством можна списувати на більш екзотичні чинники, як-то: пірати навчилися переміщуватись у часі, і коли їх шукають сьогодні, вони вже грабують місто у завтрашньому дні, чи — пірати навчилися вигинати простір, і коли ми їх шукаємо у дельті Волги, вони вже біля берегів Ірану, і навпаки, чи ще — пірати мають генератори де— і рематеріялізації і вміють ставати невидимими, аж до екстравагантного — пірати викопали тунель від Махачкали до Посейдонії і під час облав на них просто відсиджуються у своїх патронів в Атлантиді.
А він всього-на-всього телепат, цей адмірал каспійських корсарів!
Котигорошко вирішив знищити піратську підводну базу. Насамперед він склав диспозицію. Позаяк Веслоу час від часу сканує мислений простір військово-морських штабів, то чотар Котигорошко змушений буде не доповідати командуванню про свої дії, а діяти на власний розсуд, мало того, він не має права повідомляти про свої дії нікому зі своїх підлеглих, ба, навіть — думати про це треба якнайменше.
Просто треба приготуватись і чекати найближчої виправи на піратів.
Кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази, аж поки не знайшов нарешті те, на що чекав. Після кількох зухвалих піратських нападів на північне узбережжя Каспію Астраханська ескадра під орудою адмірала Гарбузенка отримала наказ вирушити у черговий рейд з пошуку морських розбійників. Отже, підводний авіаносець адмірала Веслоу десь біля Астрахані, подумав Котигорошко і відразу відкинув цю думку (аби клятий пірат не прочитав).
До Котигорошкового блок-поста було прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу. (Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом «Шлях Сагайдачного»).
Чотар Котигорошко викликав свого не стільки підлеглого, скільки колегу, чотар-лейтенанта Яромира Дерев'янського і, ввімкнувши усю електроніку, яка лише була в бліндажі (аби адміралови Веслоу фонило), дав йому короткий наказ: оснастити катер повним боєкомплектом глибинних бомб, запастися пальним і вночі тихенько, так, аби не знала ні піхота, ні гелікоптерники, йти в Астрахань.
Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий.
Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню.
Ага, подумав Котигорошко, зараз почнеться, якщо це авіаносець піратів, то, очевидно, буде бій, бо так просто вони не здадуться, якщо це підводний човен когось із сусідів, то, вважай, я розпочав війну, україно-іранську або україно-туранську, якщо ж це наша якась секретна техніка, то гаплик тобі, Вишнеславе, — трибунал і розстріл перед строєм!
Цього разу Котигорошко помилився кругом. Так, це були пірати, і їхню плавучу базу Котигорошко підбив, але вони хотіли саме просто так здаватись, бо ж не знали, що їх впіймали лише десять легко озброєних катерів, а не всі три каспійські військові флоти. Тим більше, що їхній підводний авіаносець був суттєво пошкоджений: піднятися на поверхню він ще якось зміг, але знову зануритися чи якось маневрувати — вже ні.
Коли стало зрозуміло, що це таки пірати, Котигорошко доповів усе своєму начальству і викликав термінову підмогу.
Поки пірати зорієнтувались, що їх перемогло всього десять легких катерів, пробувати підбивати есмінці, крейсери та сторожовики усіх трьох флотів і розпочинати бойові дії з їх боку ставало цілком абсурдним.
Адмірал Веслоу, низькорослий міцний п'ятдесятирічний веселун з рудою на сажень бородою, довго сміявся сам із себе і нарешті вистрілив собі у вишкірений рот. Решта корсарів самогубством не займались, а охоче йшли в полон, бо знали, що за морським каспійським кодексом вішають лише піратського капітана, а матросів перевербовують для непрестижної служби — на мінних тральниках, наприклад.
Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.
Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.
Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.
У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.